Контакты:
Телефон: +380 (44) 581-15-51
E-mail: office@gramatskiy.com
Skype: GramatskiyLawFirm
Адрес:
Украина, 01001, г. Киев,
ул. Михайловская, 16
этажи 2-4
RUS UKR ENG
Контакты:
Телефон: +380 (44) 581-15-51
E-mail: office@gramatskiy.com
Skype: GramatskiyLawFirm
Адрес:
Украина, 01001, г. Киев,
ул. Михайловская, 16
этажи 2-4

Публикации

Аналитика. Статьи. Комментарии.

Коментар до статті «Основні засади суспільної моралі», Журнал «Український юрист», 23.06.2010

Опубликовано 23.06.2010 Андрей Трембич

Не існує раз і назавжди заданої формули балансу публічного інтересу щодо захисту суспільної моралі та індивідуальної свободи вираження, зокрема, вираження комерційного. При цьому реклама, безумовно, підпадає під захист ст. 10 Європейської конвенції, позаяк Комітет ООН з прав людини у справі Ballantyne, Davidson, McIntyre v. Canada (1989) вказав, що навіть комерційний елемент у вираженні, що має форму зовнішньої реклами, не може мати наслідком його виключення зі сфери захисту свободи вираження.

У загальновідомій «Справі про довідник» (1962) британська Палата лордів засудила видавця збірника, в якому було наведено адреси та телефони повій, а також іншу рекламну інформацію про них. Судді встановили наявність змови щодо розтління суспільної моралі, відзначивши особливо роль суду як гаранта суспільної моралі та мірила здорового морального клімату в суспільстві.

Відтоді юридична спільнота постала перед питанням: кому суспільство має делегувати визначення змісту панівної моралі та відповідність їй людських вчинків? Адже та сама Палата лордів вимушена була констатувати, що чинне право довіряє вирішувати ці питання випадковим присяжним, які волею долі залучаються до відправлення правосуддя. Синонімом такої «звичайної розумної людини» з лави присяжних у юридичному фольклорі став гіпотетичний «пасажир автобуса з Клепхема» (район Лондона).

У цьому питанні Україна, на жаль, пішла шляхом Білорусії, В’єтнаму, Ірану Казахстану, Китаю та Росії, створивши НЕК і наділивши її повноваженнями контролювати медіа-контент з правом кваліфікувати певну продукцію як еротичну та забороняти її обіг. Натомість, жодна з країн ЄС не має подібної інституції. В результаті в Україні за висновком НЕК вилучаються сервери мережі Infostore, забороняються твори вітчизняних письменників, зокрема, лауреатів Шевченківської премії, надаються рекомендації щодо демонтажу (зняття) об’єктів зовнішньої реклами та накладаються табу на рекламні ролики й цілі передачі на ТБ.

Недосконалість Закону «Про захист суспільної моралі» стала притчею во язицех, а рішення та висновки НЕК про порушення рекламного законодавства, що в більшості випадків навіть виходять за межі її компетенції, – це справді зразки художнього слова та плоди хворобливої еротичної фантазії доморослих «моралістів», яким у кожному ролику та кожному бігборді ввижається сексуальній підтекст. Закон остаточно добив ледве сформовану систему медійної саморегуляції, завдавши ще більше соціальне зло, ніж те, на боротьбу з яким був спрямований.

На думку авторитетного фахівця Ради Європи Дірка Воорхофа, український Закон цілком безпідставно обмежує свободу вираження, а критерії віднесення рекламної продукції до «еротичної» чи «сексуальної» настільки розпливчасті, що простіше сказати, що їх немає. Сумна практика застосування Закону «Про захист суспільної моралі» дозволяє обґрунтовано стверджувати, що це той рідкий випадок, коли «вбити краще, ніж лікувати»: «покращувати» та «вдосконалювати» порочний закон немає жодного сенсу. Єдиним способом вирішення вказаної проблеми вважаю його повне скасування: медійне та рекламне законодавство містить достатньо збалансовану систему етичних обмежень, в якій Закон виявився занадто громіздким і неповоротким механізмом для регулювання делікатних суспільних відносин.

Сумніви викликає й правова природа висновків «моральних» експертів. Зазвичай, будь-яка експертна діяльність передбачає наявність спеціальних знань у галузі науки чи техніки. Однак очевидно, що судження про моральність не є відокремленими науковими знаннями, доступними лише вузьким спеціалістам. Тож, у кожній окремій справі це має бути предметом розсуду суду в особі судді чи журі присяжних. Бо в царині суспільної моралі, як на мене, навіть гіпотетичний «пасажир автобуса з Троєщини» є більш компетентним, аніж будь-яка квазісудова «експертна» комісія.

Назад

^