Analytics. Articles. Comments
Published 14.06.2011 Oleksandr Koval
Питання порушення права на захист учасників кримінального процесу було актуальним в далекому 1961 році, не менш актуальним є і в 2011 році. На зорі незалежності України ця тема жваво обговорювалась громадськістю, була об’єктом досліджень багатьох науковців, предметом дискусій на різних рівнях. З того часу перманентна боротьба за вдосконалення правового регулювання у КПК України права на захист змусила законодавця переглянути окремі положення кодексу. Разом з тим, розмірковуючи про те, наскільки суттєво змінилось правове регулювання права на захист за КПК України, мимоволі розумієш, чому практикуючі правники (захисники) дистанціюються від пустопорожніх теоретизувань про це. Порушення права на захист вже друге десятиліття мало хто сприймає як проблему, скоріше - як об’єктивну реальність.
Про рівень правової регламентації права на захист за КПК України все частіше Україні нагадує практика Європейського суду з прав людини (надалі - Суд). Тоді як чинний КПК України під істотним порушенням права на захист розуміє недопуск захисника до участі у кримінальній справі або допуск з порушенням передбаченої кодексом процедури, Суд, застосовуючи ч. 3 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини, зазначає про те, що „в пункті (с) цієї частини статті йдеться про „допомогу”, а не про „призначення захисника”. Власне призначення ще не гарантує ефективної допомоги, позаяк призначений адвокат може впродовж тривалого часу не мати можливості діяти чи ухилятись від виконання власних обов’язків. Органи влади, якщо їх повідомлено про таку ситуацію, мають його замінити або примусити виконувати свої обов’язки” (Artico v. Italy). Водночас, Суд звертає увагу й на те, що кожне абсолютне право (яким, на думку Суду, є право особи на захист) повинно забезпечуватись гарантіями держави його дотримання. Йдеться про ефективний засіб захисту особи від порушення права на захист, що включає в себе і можливість такої особи отримати грошову компенсацію від держави у випадку, коли її право все ж таки порушено.
Проте, реалії сьогодення свідчать про те, що присудженою Судом справедливою сатисфакцією на користь заявника державу не „залякати”. З тим, що рішення Суду в Україні є джерелом права відповідно до Закону України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” законодавцю також „змиритись” не просто. І Україна ніяк не може привести у відповідність правове регулювання права особи на захист за КПК України у відповідності до практики Суду. А можливо, не хоче? Хоча всі ми розуміємо, що порушується право людини, права і свободи якої та їх гарантії, відповідно до ст. 3 Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності держави.