Analytics. Articles. Comments
Published 18.04.2012 Andrii Trembich
Головним постулатом «теорії справедливості» Джона Роулза є теза про те, що справедливість є набором правил і норм, вироблених людьми, що не знають, яку позицію вони займатимуть у суспільстві за новими правилами. Філософія Роулза геніально проста: нормотворення та реформи не повинні доручатися особам, інституційно зацікавленим у їх результатах; вовки не повинні стерегти овець.
Із супроводжуваною барабанним боєм «судовою реформою» сталося все навпаки. Як наслідок, вона цілком відбиває всі істотні риси своїх натхненників і творців: тяжіння до ручного керування судовою системою, вибудова замкненої юрисдикційної ієрархії з Адміністрацією Президента на чолі, тотальне спрощенство в управлінні складними соціальними процесами. Судова реформа, як і земельна – з одвічних каменів спотикання вітчизняних правителів. Тільки на відміну від «земельного питання», що згубило не одного шанувальника утопічних прожектів, «судове питання» схильне у народній байдужості до нього терпіти будь-які сумнівні експерименти. Судочинство – то неоране поле для декларацій про покращення; тут осяяні владою лабораторні теоретики звикли рухатись кавалерійськими наскоками, без жодного генерального плану: висмикуючи з єдиного контексту окремі інстанції, інститути й процедури, вони намагаються навперемінно залатати судоустрій, не міняючи судочинство, «покращити» судочинство, не чіпаючи адвокатуру, або ж тепер реформувати й адвокатуру – консервуючи радянську по суті прокуратуру. Через це судової реформи як такої, власне, і не було.
Показово, що реформаторський рух починався як хрестовий похід проти ВСУ. За його перші місяці пішло у відставку до 400 суддів, у тому числі – третина складу найвищого судового органу. Заповнити поріділі лави досвідчених суддів покликані були масові призови нового судового покоління, окремі представники якого виявилися настільки талановитими, що в межах першого п’ятирічного призначення сягнули кар’єрних висот касаційної інстанції. Зрештою, інстанція ця – триєдина, увінчана бездієвим Верховним Судом, наочно демонструє сьогодні всю марноту сподівань на єдність судової практики: ВГСУ, ВАСУ та ВССЦКС перебувають у стані первісної «війни всіх проти всіх», продукуючи прямо протилежні правові висновки з однотипних справ, а ВСУ безсило споглядає за цією боротьбою юрисдикцій, що ласкаво допускають тепер до перегляду ВСУ менше 5% відповідних заяв.
Реформатори свою справу зробили: ледве тепер знайдеться суддя, що потай скоса не поглипував би на Вищу раду юстиції. Покінчено навіть з ілюзією незалежності; на сторожі суддівської присяги поставлені ті самі оспівані «вовки-вівчарі». Найшвидше розкручувати маховик правосуддя стало етичною вимогою до професійного судді. На поталу строків кинуто не тільки загальну планку законності та обґрунтованості конвеєрного судочинства, але і його доступність, яка скоротилася одразу по двох напрямках: збільшення майнового цензу звернення до суду (судового збору) та встановлення надмірних кваліфікаційних вимог до такого звернення, що дозволяє формально законно залишати без розгляду тисячі позовів і скарг.