Analytics. Articles. Comments
Published 13.01.2012 Andrii Trembich
З деяких пір адвокатське середовище стало надто опікуватися вторинними «образотворчими» питаннями. Минули часи «адвокатів диявола», воїнів права, коли імідж був ніщо, а будь-який клієнт і його свободи – понад усе. Тепер «у тренді» фірми, що прагнуть будь за що пройти в білому смокінгу крізь брудну юридичну кухню, вибірково-зневажливо цураючись окремих клієнтів або їх доручень. Хтось гидує обслуговувати тютюновий чи алкогольний бізнес, інші на словах «не мають нічого спільного» із забрудненням навколишнього середовища. Впевнений, до таких юридичних фірм щодня звертаються горілчані та нафтові магнати, але високоморальні адвокати відмовляють цим лихварям у правовій допомозі, – інакше чим би тут хизуватися?
Апофеозом цієї заповідно-тепличної адвокатури стало декларативно-масове відсторонення юридичного бізнесу від українського («корумпованого») суду. Йдеться не про утримання від виконання позаправових доручень, а про принципову відмову клієнтам захищати будь-які їх права в українській судовій системі. Імідж понад усе! Мистецтво заради мистецтва: все біле та пухнасте, «та ще й у стразіках».
Якщо ж не плутати базарні чутки з ринковою репутацією, то за загальним правилом адвокатська фірма має умовний імунітет від будь-якого негативного іміджу своїх клієнтів. Ділова репутація юриста визначається більшою мірою її професійною складовою, ніж «сумою совісті» клієнтів. За рідкими винятками не самі справи примножують адвокатський гудвіл, а майстерність їх супроводу, якість виконання доручень клієнта. У хрестоматійній стрічці «Народ проти Ларрі Флінта» адвокати скандального видавця аж ніяк не виглядають негативними персонажами…
Бізнес-адвокатура взагалі має більший простір для розсуду в доборі клієнтів, ніж адвокатура кримінальна, яка тяжіє до правозахисту й пов’язана більшими етичними обмеженнями, зокрема, неможливістю відмови в певних випадках від надання правової допомоги. Для юридичного бізнесу в оцінці клієнта має значення не стільки його загальна репутація й певні вади корпоративного піару, скільки охайність у веденні справ, вірність узятим зобов’язанням тощо: індустріальна адвокатура стає скоріше рівним діловим партнером свого клієнта, ніж добродієм-правозахисником.
Та, як не дивно, кримінальна адвокатура піддається новим віянням і теж починає перейматися своєрідними репутаційними ризиками. Нерідко тепер можна зустріти ходульну фразу, що «я беруся захищати будь-якого злочинця, крім ґвалтівника: не хочу заплямити репутацію». На жаль, це не ознака високих етичних стандартів мовця, а прояв банального марнославства й хибно зрозумілої суті правового захисту.
За великим рахунком, щодо довірителя, який звернувся до юриста за правовою допомогою, взагалі незастосовний термін «негативний імідж». Адвокат не має права атестувати жодного свого клієнта як негідника – благо й без нас знайдеться легіон охочіх принизити його образ. Прийняття доручення від клієнта – найважливіше таїнство з можливих між вірителем і захисником. Воно позначене відбитком адвокатської таємниці, яка суть субверсія таємниці духовної, сповідальної.
Чи може бути «надто поганим» для вас клієнт, який звертається про допомогу, підтримку, пораду? Сильний духом адвокат ніколи не озирнеться на можливі пересуди юрби, беручи до захисту занепалого, що відколовся від людства внаслідок непроглядної темряви душевної. Він не побоїться стати поруч з пороком, бо такий адвокат стає не співучасником його (як часто нав'язує народний поголос), а єдиним, останнім утішником, що показує звірові, що на світі є і великодушність. Який би не був злочинець, а він є людина – носій моральної можливості піднятися з найглибшої безодні пороку на вищий щабель чесноти; з розбійника стати святим.