Аналітика. Статті. Коментарі.
Опубліковано 09.11.2010 Андрій Трембіч
Держава, яка інтуїтивно відчула необхідність публічно-правового регулювання економіки, а тим більше – яка споконвічно тяжіє до зловживання таким регулюванням, неминуче зсувається в адміністративні нетрі та планове прожекторство. І на її лихо практика держупраління за останні півтора століття виробила вражаючий арсенал засобів регулятивного впливу на суспільне виробництво. Інструментарій цей містко розкритий у ст. 12 Господарського кодексу: держзамовлення, ліцензування, патентування, квотування, сертифікація та стандартизація, нормативи й ліміти, державне регулювання цін і тарифів, інвестиційні, податкові та інші пільги, дотації, компенсації, цільові інновації та субсидії.
Розумна економія заходів державного впливу вимагає певного балансу і зваженості в застосуванні того чи іншого засобу зовнішнього втручання у ринкові відносини, бо всі зазначені засоби мають різний ступінь «тяжкості» (інтенсивності) такого втручання. Тому регулятивні заходи мають бути співрозмірні публічному інтересу у відповідній сфері господарювання.
Переконаний, що у вітчизняній регуляторній системі ліцензування повинно стати виключним заходом, що застосовується лише у випадку «крайньої державної необхідності», – коли іншими засобами охорону суспільного інтересу забезпечити неможливо, – як наприклад, у традиційно «казенних» видах економічної діяльності, від яких безпосередньо залежать суспільна безпека та здоров’я населення. В інших галузях ліцензування або дублює й без того важкий відомчий контроль, або ж створює невиправдані адміністративні перешкоди для виходу на ринок.
Ніхто, наприклад, не піддає сумніву неминучість ліцензування виробництва зброї та військової техніки, вибухових матеріалів і небезпечних речовин, повітряних перевезень, медичної практики тощо. Але що в цьому переліку донедавна робили «організація та проведення спортивних занять любителів спорту» чи «тематичні дослідження засобів криптографічного захисту інформації»? Та й гучне скасування ліцензування турагентьскої діяльності не надто вплине на гарантії прав туристів: ліцензія агента ніколи не виступала гарантією відповідальності оператора перед споживачем.
На жаль, в Україні захаращеність адміністративними процедурами сягнула будь-якої розумної межі. Нерідко один вид діяльності підлягає одночасно кільком видам державного регулювання: видобування корисних копалин вимагає отримання як загальної ліцензії, так і спеціального дозволу на користування надрами, після чого видобувач підпадає під дію численних квот, стандартів, нормативів, лімітів і правил виконання окремих робіт. Додайте сюди сонм контролюючих органів, часто з перехресною компетенцією (і гірнича справа тут – далеко не самотній приклад), практично необмежені можливості цих органів із застосування санкцій до ліцензіатів – і 142 місце України за рівнем «економічної свободи» видається цілком передбачуваним.
При цьому головний Закон про ліцензування спіткала сумна доля Закону «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»: після його прийняття як єдиного правового стандарту для всіх ліцензійних відносин з-під його загального режиму стали спонтанно відпадати цілі уламки ліцензування у «спеціальних» видах діяльності. Відтак, сьогодні в нас юридично відсутня єдина ліцензійна система, – як немає і єдиної системи державного контролю (нагляду).
Звертає на себе увагу, що в остаточній редакції Закону № 6696 «під ліцензією» залишилося виробництво автомобілів та автобусів. І це, мабуть, єдиний крок назад прийнятого Закону: як відомо, первісною рушійною силою законопроекту було саме автомобільне лоббі, й аж до останньої редакції цей вид діяльності залишався у «щасливому переліку».