Аналітика. Статті. Коментарі.
Опубліковано 02.10.2019 Андрій Трембіч
Зазвичай слово «деформація» передбачає, що колись щось було «нормальним», аж потім деформувалося. Але це зовсім не працює з юристами – вони вже поставляються такими в базовій комплектації.
Правники як люди, що живуть у двох знакових світах і винайшли власний третій, природним чином схильні до безлічі когнітивних спотворень і викривлень. У нашому випадку навіть незручно це називати «профдеформаціями», позаяк те, що під ними розуміється, складає саму суть «буття юристом».
Деформація матеріалу – це завжди дія якихось фізичних (чи як у нас – метафізичних) сил. Ще гірше, коли ці сили взаємно суперечливі та нездоланно екзистенційні. Треба бути сильною особистістю, аби справлятися і жити з цими внутрішніми протиріччями. У певному сенсі таке життя – і є наша справжня «деформація», а решта – лише її прояви та симптоми.
Увесь спектр психологічних спотворень «фахівців у галузі права» можна звести до двох бінарних опозицій, у квадраті яких ми й існуємо. Перша пара таких генералізованих деформацій – це дивне сполучення ідеалізму та нігілізму (до того ж, як це часто буває у царині права, − настільки крайніх, що між ними варто ставити знак тотожності).
Правовий ідеалізм нам прищеплюють з першого курсу. І мова, як ви розумієте, не про віру у мистецтво добра та справедливості, а про віру в силу і значення вигаданих нами ж симулякрів духовного світу: «права людини», «закон», «конституція», «рішення суду», «договір» etc. Це настільки вкоренилося в нашій правосвідомості і підсвідомості, що багато хто може щиро здивуватися: що ж тут ідеалістичного?
Але взагалі-то психічно здоровій людині не властиво загалом вірити в те, що після того, як одягнена у чорну мантію людина пробурмотить траурним голосом щось з папірця, що-небудь зміниться в матеріальному світі. А ми віримо – ще й інших у цьому переконуємо. Юристи створили свою власну знакову систему з внутрішньою логікою, деонтичними модальностями та формулами − і прирівняли значення цих правил до фізичних законів природи. Ця система зводить до абсолюту юридичну форму, нехтуючи несуттєвим (тобто «юридично не значущим») фактичним змістом – життєвими обставинами, явищами навколишньої дійсності, які ми вміщуємо в дужки і вважаємо «перемінними», які можна не брати до уваги: висновок завжди визначатиметься функцією й операторами, а не значеннями перемінних.
Дехто помилково вважає, що правовий позитивізм вигаданий черствими бездушними догматиками. Це велика помилка. Насправді немає нічого більш ідеалістичного, ніж позитивізм, адже це вкрай наївний погляд на життя, це по суті крайня форма романтизму у праві. І якщо позитивну релігію ми всі (хто одного разу увірував у Corpus Iuris) сповідуємо різною мірою, то об’єктивний ідеалізм властивий нам однаково, − і це перше джерело гравітаційних сил, які непомітно починають викривляти нашу дійсність; саме цієї миті ми непомітно від’єднуємо себе від реальності – а далі вже «полетіли».
Отже, ми ідеалізуємо форму – і нехтуємо змістом, − і ця зневага до живої аналогової матерії стає першопричиною нігілізму в широкому сенсі слова. Це не той «правовий нігілізм», про який брешуть підручники. Це абсолютно безглуздий, апріорний і агресивний цинізм. Так, ми не дивилися, що там у дужках життєвих обставин, але коли ми долали ці штучні бар’єри і раз-пораз із цим життям стикалися, то воно часто занурювало нас на саме дно людської душі, − і те, що ми там побачили, надто підірвало нашу віру в людину.
Юридичний всесвіт завжди розчаровує тих, хто прийшов у нього з ідеалами boni et aequi: простодушних у нас не люблять. Недарма соціофоби та мізантропи роблять у нас загалом успішну кар’єру. Будучи і без того не вельми видатними майстрами в розумінні емоцій і відносин, із власних спостережень ми почерпнули яскравий каталог стереотипів і ярликів: «чесних немає», «усі брешуть», «невинних не існує», «за все проплачено», «знову обрали дебілів», «крали, крадуть і будуть красти», «завтра буде гірше, ніж сьогодні, але краще, ніж післязавтра» − вся ця багатюща скарбівня мудрості не дарована нам згори, але стала накопиченим досвідом поколінь.
Спрацьовує й еволюційний механізм: врешті-решт нам завжди платили за те, аби ми були професійними скептиками та вміли передбачати найгірше. А нас і просити не треба! Ми і так готові розповісти, наскільки закон поганий, – але будь-які зміни до нього ще гірше.
Машинальне заперечення всього, що становить моральне людське життя (правди і справедливості, совісті й авторитетів) вироджується в інституційне самозаперечення та ще ширше − у презирство до колег і загалом професійної спільноти.
І тут ми впритул підходимо до другої пари опозицій, що довершують нашу деформовану свідомість. Це дивовижне (насправді ні) поєднання комплексу професійної неповноцінності із почуттям власної величі. Або ж, іншими словами, синдрому самозванця (з одного боку) й агресивного самоствердження (з іншого). Як і в парі «ідеалізм − нігілізм», нескладно помітити, що це дзеркальні прояви однієї сутності у двох її крайнощах. Професійна юридична свідомість амбівалентна, − і в цій своїй подвійній суперечливості розривається та гине.
Те, що в інших людей зійшло б за несуттєві акцентуації характеру, у нас перетворюється у крайні (хворобливі) девіації. Настільки крайні, що вони вже переходять одна в одну – формалізм в нігілізм, а комплекс меншовартості – в агресію.
Мене це завжди вражало і забавляло – у що перетворюється будь-яке юридичне ком’юніті. Це ж просто інтелектуальна, естетична і моральна клоака з жовчі, вогню і ще дечого, про що я з мотивів поваги до редакції тут не згадуватиму. Якби це стосувалося лише юридичних «онлайн-форумів» або телеграм-каналів, де зухвалі з причини власної анонімності автори поливають один одного тим, про що я не став писати вище… Але ж ці бурління тривають роками й у FB-спільноті «Рада адвокатів України», де всі (начебто) під своїми реальними іменами, та, зрештою, навіть в офлайні. У жодній іншій професії немає такого яскраво вираженого прагнення пригнічувати, ображати та самопідноситися. Принаймні, я не зустрічав жодного медичного форуму, де б, наприклад, хірурги буквально з другого коментаря переходили на особистість і обіцяли порізати скальпелем усіх «бовдурів», що вище написали «повну дурість». Мені здається, це вражаюче у своїй унікальності досягнення нашої професії, а отже, це головне, що вирізняє її з-поміж інших. І ми зараз не про те навіть, як кажуть: «два юриста – п’ять думок» (хоча і це саме по собі вже ніби натякає), − але про сам спосіб підтримання «дискурсу» (якщо це слово в даному контексті взагалі варто вживати): оспіваний Томасом Гоббсом стан bellum omnium contra omnes.
Якщо відкинути гнітючий культурний контекст, основною причиною такого стану буде приголомшливий «синдром самозванця», який видають усім юристам разом з дипломом (а декому ще й раніше). Як у пуголовка вже є ген дорослої жабки, так і в будь-якого джуніора вбудований цей ген «величі-меншовартості». А як щодо адвоката модифікації «радник» чи «партнер»? Не дай вам Боже викрити чиюсь помилку − це завжди страшенний удар по самолюбству. Кожен ретельно плекає і береже свій міф, що він-то все знає і все вміє краще за всіх. І ось уже рік потому той самий пуголовок звертається до іншого пуголовка: «Ну як же ви, батенька, юрисдикції переплутали? Адже Велика Палата про це висловилася аж (sic!) тиждень тому!».
Ми всі розуміємо, що говорить він так лише тому, що боїться, що хтось тут і зараз запитає в нього будь-що інше, й він розгубиться – і тут-ка його, самозванця, викриють! Звичайно, нічого подібного (майже) ніколи не відбувається, − але ця глибока фобія породжує тони превентивної агресії, сізіфові пошуки будь-якого «визнання» і марне самозамилування «досягнутим».
У професії, де все збудоване на репутації та хибному его, будь-яка тінь сумніву у твоїх hard skills сприйматиметься як хвороблива ураза самолюбства та гідності. Навіть не гідності, а достоїнства. Тому-то ми й дістаємо ці свої роздуті «достоїнства» і махаємо ними направо й наліво, особливо у професійному спілкуванні. Звідси повна анархія в адвокатському «самоврядуванні», звідси всі ці «інтриги, скандали, розслідування», звідси фатальна нездатність до єднання на будь-якому рівні. Адвокату, як не дивно, не так страшно втратити обличчя перед клієнтом (вже вони-то чого тільки від нас не бачили!) – як перед іншими юристами. Для нього це просто моральна катастрофа, це ядерний удар по авторитету!
Для адвоката гірше за це – лише самому визнати свою хибу. Ми всі бачили це не раз: він уже давно сам усвідомив свою неправоту, − та це ані на що не впливає. У нього закінчилися розумні аргументи, аде ще багато тестостерону. Тож він не губиться, зачерпує побільше бруду – й бере розмах ширше. Не для того він 20 років надував щоки та вкладався у «визнання», аби зараз так легко програти суперечку якомусь недоуку.
Ви ніколи не замислювалися, чому 90% реклами адвокатських фірм − це позиціонування юристів перед іншими юристами − і для інших юристів? Це теж прояви того ж деформованого світосприйняття: зрештою, нам наплювати, що думають про нас клієнти, але нас дуже турбує, що думають про нас колеги (спойлер: думають погано − див. вище «Нігілізм»). Коли зустрічаються два адвокати, вони обговорюють не своїх клієнтів, не справи і навіть не гроші, − але інших адвокатів, їхніх клієнтів, їхні справи і їхні гроші.
Дві згаданих опозиції у складі чотирьох профдеформацій легко вишукуються у циклічно замкнену систему, в якій усі елементи пов’язані один з одним і один в одного перетікають. Цілком очевидно, що ідеалізм підживлює синдром самозванця, а нігілізм – почуття власної величі. Це можна простежити навіть емпірично: чим більш цинічний наш нігіліст − тим більш агресивною буде його вражена гординя, тим більше змучений він буде потаємними (та не такими вже й потаємними) комплексами і тим більше буде він жадати тотального визнання. І вже оскільки «всі крадуть» і «чесних немає», то перебирати засобами для досягнення своїх цілей він не буде, аж повірте. Тут відбувається зворотна «дилема в’язня»: нам усе можна, тому що опоненти ще гірші за нас, і якщо вони не гребують нічим заради перемоги (а ми у цьому майже завжди переконані), то на що готові піти ми, аби виграти?
By the way, ось цей вислів − «виграти справу/суд». Ми ж усі граємо, чи не так? Це давно відомо: як програє, то клієнт, – як виграє, то юрист. Виходом з усіх окреслених вище деформацій виявляється гейміфікація свідомості та юридичної практики. Потрібно будь за що виграти – це справжня сатисфакція за викривлене життя.
Неважко побачити, що це також чистої води романтизм, заснований на ідеалістичному (та завідомо хибному) припущенні, що все залежить від усемогутнього юриста-чаклуна. Якщо ти «програв», – значить, не такий вже ти й гарний фахівець, ба більше, ти – аутсайдер. І найгірше те, що і юрист починає сам у це вірити, що породжує новий виток: «комплекс професійної неповноцінності – заперечення – агресія і прагнення самоствердитися»). Масова культура послужливо штампує нам пластикові образи над-юристів/надлюдей, які ходять розкішними офісами в дорогих костюмах і краватках, повсюдно ображають опонентів, колег і навіть клієнтів, – а в перервах між погордливими діалогами виграють 100% справ.
Те, що в реальному житті так поводитися не варто, важко пояснити людям, які ще у школі перейшли з книг на серіали. І що в цьому самому житті подібний супермен-психопат отримав би по пиці у першій же серії своєї справжньої кар’єри від іншого такого ж, − у титрах не пишуть («Не намагайтеся повторити це в домашніх умовах»). Та для нас важливо те, що його типовий і заїжджений у масовій свідомості образ сформований аж ніяк не дорогими костюмами і не офісом. − ВІН ВИГРАЄ. Життя його клієнтів − то Гра, а він, отже, Гравець. Якщо бути відвертим, нам усім близька ця парадигма, нам усім знайома ця адреналінова голка. А інакше навіщо все це?! Заради чого всі ці приниження-нагороди-піднесення? Заради чого тисячі адвокатів як прокляті намагаються вічно подолати всі ці комплекси та неврози? Усе заради цієї миті Перемоги у Грі.
Відкрийте будь-який розділ «Новини юридичних фірм» − там же одні тільки феєричні перемоги, видатні виграші і небувалі досягнення. Я ніколи там не бачив повідомлення на кшталт: «Із превеликим сумом повідомляємо панство, що юридична фірма «Пупкін і Сини від першого шлюбу» втратила документи клієнта, а потім і самого клієнта. У проекті брали участь: …».
Переможених немає – є самі лише Переможці. Нам вже радісно повідомляють, що зуміли (в нерівній боротьбі з відповідачем і судом) відкрити провадження. Очевидно, що це писав явно Гравець. І головне − для інших Гравців (ну не для клієнтів же, насправді).
Подібні автотерапевтичні дописи прийнято завершувати мораллю чи закликом на кшталт: «усі на боротьбу з профдеформаціями!». Але ж ні. Тут відсутній простір для проблемної рамки: ми такі, які є, і немає сенсу прикидатися, що краще (та ми все ж спробуємо). Я і почав з того, що це для інших – деформації, а для нас це secunda natura; отже, це не ті недоліки, які можна об’єктивно чи інституційно подолати: якщо ми їх подолаємо, то зникнемо як вид. Це як їжаку сказати, що головна його проблема в тому, що він колючий. Його голки – то здебільшого проблема інших, а для їжака це єдино можливий спосіб «буття їжаком». Та, водночас, правда полягає в тому, що на суб’єктивному рівні кожен окремий їжак щось має робити зі своїми голками.
Юридична газета, 02.10.2019
https://yur-gazeta.com/publications/legal-business-in-ukraine/mad-men.html