Аналітика. Статті. Коментарі.
Опубліковано 16.10.2019 Андрій Трембіч
1. Чи потребують переосмислення окремі елементи судової реформи? Якщо так, то які саме?
Зараз якось пізно говорити про «окремі елементи» судової реформи, якщо ми, звичайно, не називаємо «судовою реформою» законопроект № 1008. Останні пропозиції в цій частині більше схожі на розрізнений клубок путніх, випадкових і просто популістичних (як щодо зменшення кількості суддів ВС) пропозицій. Справжня судова реформа в нас була одна – коли створювалася судова система незалежної України; потім була «м1. Чи потребують переосмислення окремі елементи судової реформи? Якщо так, то які саме?
Зараз якось пізно говорити про «окремі елементи» судової реформи, якщо ми, звичайно, не називаємо «судовою реформою» законопроект № 1008. Останні пропозиції в цій часала судова реформа» Кучми, яка в цілому завершилася прийняттям нових процесуальних кодексів замість радянських. Те, що потім намагався зробити із судами Янукович, – це що завгодно, але точно не реформа; і відповідно діяльність на цій ниві у 2014-2018 роках – такий собі ресентимент, або ж restitution in integrum. І в рамках цієї метушні законопроекти нової влади – це невеликий патч доповнень до цього руху назад (ураховуючи, від чого рухаємося, то – прогресивному). У нас будь-яка влада так любить слово «реформа», що називає ним все підряд – від фарбування паркану до демонтажу паркану.
Нас усе життя вчили, що приклад судової реформи – це 1864 рік і те, що відбувалося пізніше. Ми не просимо перевинаходити суди (хоча було б непогано), але дайте нам хоч б нормальний суд присяжних (те, що зараз іменується цим поняттям, не має жодного стосунку ані до суду, ані до присяжних), щоб це хоча б зовні було схоже на «судову реформу». Проведіть повну і беззастережну переатестацію і люстрацію суддів, не пов'язану з «притягненням до юридичної відповідальності». Судді Майдану, десятки інших одіозних особистостей і всі керівники судів до 1 січня 2014 року мають бути відсторонені від посади просто за фактом відповідності певним критеріям, а не за «вчинення злочинів або аморальних проступків». Міжнародні й національні експерти та громадські діячі повинні отримати більшість в органах на кшталт ВККС і ВРП, і їх думка має бут1. Чи потребують переосмислення окремі елементи судової реформи? Якщо так, то які саме?
Зараз якось пізно говорити про «окремі елементи» судової реформи, якщо ми, звичайно, не називаємо «судовою реформою» законопроект № 1008. Останні пропозиції в цій часи вирішальною. Приберіть узагалі (як явище) посади голів судів. Проведіть повторну перевірку доброчесності всіх суддів, притягніть до відповідальності нездатних пояснити походження активів. Розберіться, нарешті, з юрисдикціями, тому що те, що є, – не працює. Запровадьте мирових суддів і проведіть повну перекваліфікацію третейських судів, усунувши кишенькові та ручні «суди» й розширивши юрисдикцію для незалежних інституційних арбітражів. Підріжте все хворобливе та заразне на цьому дереві, підтримайте та підживіть залишені здорові гілки – й аж ось тоді можна переходити до деталей, поливати коріння, вдобрювати ґрунт і чекати на здорові плоди через рік. А поки що ми йдемо навіть не від часткового до загального, а від часткового до іншого часткового.
…
5. Яким має бути наступний крок законотворця у питанні правової реформи (окрім прийняття законопроекту № 1008)?
Правова реформа – це такий колосальний клубок, який починають розв'язувати і зв'язувати назад щоразу з різного краю і в різний час: судовий процес, адвокатура, прокуратура, кримінальний процес, органи слідства, державний контроль і нагляд, адмінреформа, приватизація і корпоратизація, податки, пенсії, іпотека, банкрутство, різні індустрії (інвестування, банківська діяльність, енергетика, АПК і земля, забудова, торгівля, телеком)... Скільки себе пам'ятаю, у нас йде перманентна судова реформа, щось безуспішно намагаються спростити (але стає тільки складніше). Щодо судово-правового вузла колись у 90-і почали з юрисдикцій, потім багато разів до них поверталися, зараз знову пробігаємо повз цієї точки, позаяк бігаємо колами. Потрібно збільшити оптику і подумати, не який повинен бути наступний крок законодавця, а яким повинен був бути перший. Подивіться на масив судової практики Верховного Суду – якого рівня та які саме питання стоять перед вищою судовою інстанцією (за кожним з яких тягнуться тисячі годин порожньої роботи різних фахівців у нижчих інстанціях). 90% питань породжені недоліками самого законодавства. В ідеалі, щойно накопичується критична маса проблемних питань у правозастосуванні – законодавець тут же має реагувати, принаймні, з рівня касації– і не через 15 років, а одразу. Наприклад, скільки існують у нас ст.ст. 36-38 Закону «Про іпотеку»? 16 років? І всі ці роки очевидно, що є в цих статтях певна внутрішня конструктивна хиба, і не одна. Десятка тисяч непотрібних судових спорів можна було б уникнути, внеси законодавець зміни з мотивів не те, що кредитно-іпотечних спорів початку «нульових», – але хоча б у розпал кризи 2009 року. Або що зараз заважає внести ясність в процесуальні юрисдикції за мотивами роботи Великої Палати? Законодавець має чутливо реагувати на запит суспільства щодо належного врегулювання неоднозначного питання. Існує три думки з приводу того, як сплачувати ЄСВ самозайнятим особам або до якого суду подавати позов вкладника до Фонду гарантування вкладів… Моя думка полягає в тому, що за той час, поки існують ці проблеми, обростаючи десятками тисяч суперечливих позицій, відповідні регулятори (не тільки парламент) могли б унести такі зміні, що б унеможливили саму постановку питання. Відстежувати такий нагальний запит на правову визначеність з певної проблеми дуже просто. Будь-який юрист сходу назве з десяток проблемних вузлів, які варто було б розв’язати на законодавчому рівні прямо зараз. Верховний Суд не повинен розглядати у принципі стільки справ. Що стосується загального підходу, то зрозуміло, що правову реформу неможливо проводити точково або косметично, це просто латання дірок або ямковий ремонт розбитої дороги. Так, одним махом всі закони не приймеш (та й не закінчується все на законах), але ж має бути вивірена концепція – константа на рівні Конституції, яка для того базово й існує, – а не для того, щоб регулювати склад фракцій, ВРП або ЖЕКу.
6. Як забезпечити інституційну незалежність судової гілки влади?
А я от не впевнений, що судова система має бути в нас інституційно незалежною «тут і зараз». При всій заїждженості оспорюваної мною максими, мало хто розуміє межі та показники дійсної незалежності судової влади – від кого вона і яка саме. Ситуація із забезпеченням цієї незалежності, як на мене (цілком розумію, що буду тут далеко не у тренді), є прикладом того, наскільки часто ми бездумно запозичуємо готові формули більш успішних правових систем, часто перетворюючи їх у карго-культ. Я впевнений і, на жаль, переконався на практиці, що перехідні суспільства потребують особливих рецептів і підходів; інакше вся правова реформа полягала б у простому переписуванні французьких або німецьких законів (за смаком) і вважалася б успішно завершеною в день голосування за останній такий переклад. І ось знаєте, до незалежної судової влади ще потрібно дорости. Першою чергою, сама судова влада повинна еволюціонувати в такий потужний і авторитетний інститут. А наразі вона, на жаль, інфантильна та недорозвинена, як і інші державно-правові інститути, – і це у певному сенсі нормально. Але уявіть собі чудовий у своїй досконалості Окружний адмінсуд міста Києва – він вже і так являє якусь кантіанську «річ у собі»; він вже й так незалежний – і від суспільства, і від закону, і від моралі.
Коли незалежність перетворюється у позбавлене відповідальності свавілля (усвідомлена й узвичаєна свобода від будь-яких життєвих обставин і доль «учасників провадження»), то ця самостійність вироджується в розпусту: можна розпустити Верховну Раду, можна заборонити вибори, можна узаконити чи скасувати будь-що. Чомусь ми повірили, що всі нещастя в нашій правовій системі були від того, що Вища рада юстиції надто впливає на суддів; що як більшість у новій ВРП складуть самі судді, то само собою якось настане правовладдя та благоденство. Але щось явно пішло не так. У ВРЮ були явні проблеми зі складом, а не з повноваженнями. Судова система загалом є дуже залежною від особистостей. Слабка довіра і низький соціальний капітал, відсутність ліберальних традицій і банального страху перед невідворотними «інститутами справедливості» в умовах емансипації, що раптом настала, перетворюються на тотальну сваволю та деградацію. Рівень самої методології вирішення справ і загального підходу до судової дискусії такий, що і це за процесом, і за результатом це все частіше перетворюється на аутодафе.
Тому мені здається, що правами нинішніх ВРП та ВККС повинна володіти певна Судова Асамблея, більшість в якій складають визнані національні й міжнародні експерти, безумовні моральні авторитети, – але вже точно не судді і не чиновники від прокуратури чи адвокатури. На жаль, наш поточний рівень такий, що нам системна (вкорінена) доброчесність важливіша зараз за все інше. Чинний механізм добору членів ВРП зламується «на раз», – досить подивитися, кого і як обирають представники рідної адвокатури або юридичних вузів. А те, чим займалася ВККС останні чотири роки, – це повний
1. Чи потребують переосмислення окремі елементи судової реформи? Якщо так, то які саме?
Зараз якось пізно говорити про «окремі елементи» судової реформи, якщо ми, звичайно, не називаємо «судовою реформою» законопроект № 1008. Останні пропозиції в цій часі безумовний провал. Та легкість, з якою ВККС подолала негативні висновки ГРД і провела до складу Верховного Суду 44 недоброчесних кандидата, за ступенем цинізму межує в моєму особистому рейтингу тільки з тим, як суддя Лариса Іванова пояснювала походження 400-метрової квартири в Києві (особисті заощадження від роботи кочегаркою і збору полуниці в НДР). Жоден суддя не звільнений за необґрунтування активів; переатестація провалена, і при цьому все одно кругом тотальний недобір і дефіцит (будь-яких) кадрів. Я не знаю, кого вони намагалися набрати, вводячи до психологічних тестів майбутніх суддів «критерій лояльності і покірності керівництву», – як бачимо автори передостанньої судової реформи також намагалися створити покоління незалежних суддів. Незалежних від усього, крім голови суду та бенефіціарів ВРП. Тож у цілому, на мій погляд, дискутувати на тему незалежності судової влади потрібно не після прочитання Альберта Дайсі, а після перегляду всіх відеозаписів суддівських співбесід ВККС, – і бажано, відразу після такого перегляду. Поряд з щоденним відвідуванням українських судів це сильно протвережує.
Андрей ТРЕМБИЧ
Український юрист, 16.10.2019
http://www.ukrjurist.com/?article/1883