Аналітика. Статті. Коментарі.
Опубліковано 02.10.2012 Андрій Трембіч
Нематеріальним активом адвоката є не суб’єктивний імідж як результат його зовнішнього позиціонування, а об’єктивна ділова репутація. Імідж – це те, що ми думаємо про себе, репутація – що про нас кажуть у спину.
Імідж юридичної фірми мав би бути мінімально допустимою межею якості професійних послуг, яку ми щоденно транслюємо на себе, своїх клієнтів, колег, професійну спільноту загалом. Та частіше імідж – це симулякр, фікція якості, останній притулок посередності. Маска, яку надівають, коли шкода показати обличчя. «Що скажете про цю фірму?» – «У них імідж кращих фахівців у галузі корпоративного права». Здебільшого це означає: «вони воліли б бути кращими фахівцями» або «вони видають із себе кращих» тощо, – а промовець за певною мовчазною угодою поширює це бажання як належне. Так імідж поступово перетворюється на репутацію.
Імідж – ніщо, справа – все. Представляючи «одіозних» клієнтів, юридична фірма здатна зазнати іміджевих втрат виключно через власні професійні вади, а не через репутаційні хиби клієнта. Якщо надто піклуватимешся про імідж, зрештою втратиш і його, і клієнта. Можна безкінечно вибудовувати лицемірну політику «соціальної відповідальності» на кшталт «не обслуговуємо тютюнові та горілчані компанії», та це матиме певний сенс, якщо лише в цих соціально свідомих юристів щодня розриваються телефони від дзвінків горілчаних магнатів – в іншому випадку це хизування пустотою. Імідж, а не репутація.
Перенесення негативних конотацій з клієнта на адвоката пов’язане з хибним їх ототожненням: якщо ти захищаєш злодія, то й сам, напевно, не кращих моральних якостей людина. Народний поголос чутками повниться у своєму змішуванні правосуддя із банальною помстою. Звідси – ототожнення правової позиції адвоката у справі із його морально-життєвою позицією, совістю та «внутрішнім переконанням». Пригадується, що дореволюційний кодекс адвокатської етики містив рекомендацію взагалі не апелювати перед присяжними до власної переконаності у невинуватості клієнта; такі доводи є «хибними друзями» адвоката: в подальшому, коли захисник утримається від свого «вірую», зажди складатиметься враження завідомої вини його підзахисного. До чого тут іміджеві втрати? – Адвокат позбавлений права на внутрішнє переконання! Ти – не суддя свого довірителя – у нього й без тебе вистачить обвинувачів. Ти – не людина з вільним сумлінням, а процесуальна функція. Ухилення від захисту через «іміджеві втрати» від надання правової допомоги одіозному клієнтові, – це вияв злочинної слабкодухості правозахисника.
На відміну від судді та навіть прокурора (який теж формально пов’язаний вимогами об’єктивності та публічності), адвокат не тільки не зобов’язаний керуватися власними оціночно-звинувачувальними судженнями щодо клієнта, але й прямо застережений законом від цього. У цьому великий адвокатський привілей та великий психологічний тягар. У ньому приховується коріння традиційної судово-прокурорської заздрості (та як наслідок – ворожості) до адвоката: останній є єдиним учасником процесу, який, як правило, знає правду про винність або невинність свого довірителя; решта суб’єктів змушена доходити до цього крізь хащі процесуально-слідчого пізнання. З іншого боку, над адвокатом тяжіє сповідальна таємниця істини, професійна честь і обов’язок бути мужнім настільки, аби не поставити захист свого довірителя у залежність від особи, що порушує права останнього.
Літературні кліше правлять не лише світом, але й окремо взятим ринком юридичних послуг. Штамп «адвокат диявола» – це надто привабливий для багатьох фрейм, аби так просто від нього відмежовуватись. Зрештою, ми самі переносимо на клієнтів застарілий стереотип «Якщо він так грає на боці зла, як же ж він змагатиметься за добро [тобто – за нас]?»
Не імідж красить адвоката, а адвокат – імідж. Андрієві Федуру, захисникові Аделаджі, можна лише позаздрити, тому що а) судячи зі всього, справа публічна, складна та неоднозначна, б) будь-яка людина має право на захист, і в якій ще справі це піднести до абсолюту, як не в цій? в) щось мені підказує, що Сандей платоспроможний.
Якщо вже казати про ризики, ми щодня ризикуємо своєю репутацією, тому що кожного дня беремо учать у тотальному змаганні професійних компетенцій, правових ідей та власного фанаберства. Я взагалі-то кращий за свій імідж, що робити. Та не царська це справа – турбуватися про імідж.